І
«Чужі»
Спека... І дихати майже нічим. Пісок забився в ніс, боляче дряпає горло. Що там з клімат-контролером? Може зламався?
Еліна насилу терпіла задуху, тихенько, безперестану пирхаючи у спітнілу жменю.
— Це оті почвари зовні, — прошепотів Ванько, тулячись до неї всім тілом. — Кажу тобі... вони нас шукають. Гидота...
Еліна відчула, як брат тремтить, тому міцніше пригорнула його вільною рукою.
— Не бійся. Вони скоро підуть, підуть... А батьки повернуться до нас, — запевнила Еліна, вже вкотре за дні їх поневірянь. Вона навіть спробувала посміхнутися.— Вони обов'язково відшукають нас. От побачиш! Все буде добре.
Здається брату подобалося чути її голос. Він, наче мамина колискова, діяв на хлопця заспокійливо. Тому Еліна ще кілька разів прошепотіла: «Вони повернуться». Хоча сама ледь дихала від страху. Серце, наче скажене, стукотіло у грудях.
Ззовні, за прозорими дверима, ковзало, розтікалося, вишукуючи ознаки життя, яскраве біле світло. Воно нишпорило порожнім двором, лилося крізь скляні стіни оранжереї, широко розтікалося в повітрі, шукаючи їх з Ваньком.
Так було й тоді, коли два дні тому вона прокинулась посеред ночі з гострим передчуттям небезпеки.
Прийшовши до пам'яті, Еліна скочила з ліжка, повагавшись мить, побігла скляними сходами в кімнату до брата.
Ванько не спав, а розглядав мертвих комах під новеньким збільшувальним дисплеєм. Відривав лапки великим, завширшки в три пальці, блакитним жукам.
Еліна хотіла його попередити, та не встигла й слова промовити: біле світло вдарило у високі вікна.
Стіни будинку затремтіли наче від ляпаса. Підлога застрибала під ногами. Важке повітря братової кімнати завібрувало від низького, натяжного гудіння. Те нудне дзинчання в'їдалося у мозок до болю, до отупіння. А біле світло — палило очі.
Все на що тоді спромоглася Еліна — схопити брата і заповзти з ним під робочий стіл, ховаючись від яскравих променів.
Крізь скляні стіни, в холодному світлі вона бачила довгі тіні, що наче повзачі звивалися зовні. Чи то були люди, чи ні, вона не розібрала.
Щось грюкнуло внизу, на першому поверсі. Еліна почула м'яке човгання за прочиненими дверима. А тоді, десь зовсім близько, майже над їхніми головами, залунала протяжна монотонна пісня.
Так Еліна вперше почула їх "голоси". «Йти, шукати, їсти», — ось що вона чула в тому нелюдському співі. Насправді ж, то її розум так переклав незнайомі, затяжні слова чужинської мови.
Скрутившись у куточку, вони з братом лежали напівживі, затамувавши подих, й чекали, коли чужинці підуть.
І вони пішли. Несподівано, як і з'явилися.
Раптом світло згасло, ззовні все стихло, тіні щезли. Й більше ніщо не турбувало опівнічної дрімоти. Все припинилося в одну мить, та Еліна все одно вирішила втекти з братом у безпечне місце. Принаймні воно мало бути безпечним.
Два дні тому це сталося, й от зараз знову…
Ззовні лунав тихий дзенькіт. Навіть крізь герметично зачинені двері флігеля, Еліна чула і впізнавала дивні перегуки. Високі й неймовірно мелодійні. Деякі слова вона розуміла. "Діти", "знайти" і "єнна", що її розум перекладав як "чужа". Інші слова вона не могла розібрати.
Непрохані гості розмовляли дивно знайомою, однак забутою мовою. Та в кого спитати? Схоже, що у них в сім'ї лише вона вміла чути чужинців та розуміла про що ті говорять.
Ванько ніколи не чув тих "перегуків", а коли Еліна питала, тільки дивувався. "Ти в нас якась чудна, Елінка, — говорив він роздратовано. — Певно, то через тебе чужинці до нас вчастили".
Загадкових вогників на небі щодня більшало, та Фарсіда мовчала про те. Наче нічого й не відбувалося.
Минуло кілька хвилин і все раптом стихло. Холодне світло, що широкими променями лилося звідусіль — згасло. Чужинські перегуки — замовкли.
— Наче пішли, — прошепотіла Еліна, глядячи крізь вузьку прозору смужку на дверях.
Зовні, у дворі, було порожньо. Жодної живої душі. З брунатного кольору ґрунту стирчали карликові кущі модифікованої малини, сріблом грало штучне озерце, бліді будівлі-сфери заступили червоний небокрай, жодного руху.
— Нікого, — Еліна притиснула мокру від поту долоню до сенсора і гермо-двері з тихим шипінням роз'їхалися в сторони.
Сухе повітря жовтня, солодке на смак, огорнуло її запашною ковдрою. Дивний аромат спецій швидко вивітрювався.
— Кляті тварюки. Ненавиджу їх, — прошипів Ванько, стиснувши кулаки. — Щоб вони повиздихали всі!
В срібних очах хлопця, — темна, майже тваринна лють. Еліна відчула знайомий з дитинства острах, що враз скував тіло. В горлі застряг гіркий клубок. У такі моменти інстинкти брали гору над розумом, й Еліні хотілося опинитися якнайдалі від Ванька. Та вона подолавши страх, лишилася стояти поруч.
— Останнім часом їх справді побільшало. Схоже патрулі Оорта та кораблі Фарсіди їх більше не лякають.
— Ще б пак! Ходи налякай почвар! — Пирхнув Ванько.
Еліна почекала, дослухаючись до загадкового шепоту полудневого вітру. Переступаючи з ноги на ногу, пробігла поглядом подвір'ям та найближчими будівлями. Тоді помахала рукою й покрокувала до високого ангара. Ванько тупцяв позаду, щось буркотів їй в спину.
Разом вони обійшли широке подвір'я, гаражі та складські приміщення, головну будівлю, де працював старенький генератор, — нікого. Еліна та Ванько були єдиними відвідувачами ферми "0724ARK".
— Ти ж бачиш, батьків тут немає! Підемо далі? Десь же мають бути люди? Я втомився бігати. Я вмираю, так хочеться пити і їсти.
Ванько зістрибнув із дірявої діжки, на яку щойно заліз, проливши пахучу воду. Червона земля з шипінням поглинула добрива. На старій фермі й справді не було придатної до споживання їжі та питної води. Самі лише модифіканти, туки й виробничі відходи.
— Вони сказали мені пильнувати тебе, — заперечила Еліна, та вдавилася раптовим кашлем.
Два дні без інгаляцій, цікаво на скільки вистачить її легень. Вже зараз їй було боляче дихати. Розум тьмарило нестримне хвилювання. Де взяти ліки? Що їй робити далі? Куди йти з братом?
— То й пильнуй собі, — хлопчина знизив плечима, ігноруючи нажаханий погляд сестри. Він давно звик до її хвороби. Звик її ігнорувати. — Батьки, як пішли три дні тому, так й щезли. Будь реалістом Еліна, їх певно немає серед живих!
— Що ти таке кажеш...
Ванько втрачав терпіння, а заразом й рештки здорового глузду.
— Ти ж бачиш ферма пустує, точнісінько як і ті три, що ми минули. Їх ніде немає, зв'язку з ними немає, вісточки від них немає! Всі сусіди подалися до Фарсіди. Нам нема в кого питати допомоги! Краще ходімо звідси, поки ця мерзота не повернулась.
Еліна все ще вагалась. Ферма безпечніша за пустелю. Її лякала думка, що вони мають знову спати просто неба.
— Добре. Зачекай тут, а я перевірю оранжерею, може знайду щось їстівне і швиденько повернусь.
Ванько заскреготів зубами, проте змовчав. Еліна щодуху помчала до єдиної суцільно скляної будівлі, що здаля нагадувала піраміду.
Оранжереї досі мали попит у віддалених провінціях, навіть після повторної й більш успішної терраформації. Планетологи казали, що це тому, що ззовні все, що росте в червоному ґрунті, досі вродить отруйним для людини. Їсти овочі й фрукти, що росли без належного нагляду — небезпечно.
Коли сканер зробив знімок її долоні, подвійні двері розкрилися, і приємний жіночій голос залунав звідусіль.
— Ласкаво просимо в промисловий об'єкт номер нуль сім двадцять чотири. Ви авторизовані на півгодини.
Більше, ніж треба, подумала Еліна, бігаючи між рядами кущів малини, порічки, вересу.
— Тітко Міро? Дядько Маркон? — Гукала вона тремтячим голосом, — у відповідь тихе дзижчання комах.
Жодних ознак життя, знайомий аромат спецій просяк оранжерейне повітря. Тут нишпорили чужинці. Всюди, де б вони не з'явилися, залишався ледь помітний аромат, що трохи нагадував запах кориці з калганом та муштардом.
Саме цей запах попередив Еліну, що треба тікати з дому, а день по тому — з батьківської найбільшої ферми. Невже чужинці справді полюють на них з Ваньком?
Еліна чула, що нерозпізнані човни-кліпери поцупили вже сімох дітей із сусідніх колоній. Тому й зголосилася зостатися вдома та оберігати молодшого брата. Хоча їй страх як кортіло до великого міста, побачити новий корабель Олекси.
Можливо ті семеро просто згубилися у пустелі, або ж їх песиголовці викрали... Хто ж тобі скаже правду.
Батьки поїхали до Фарсіди і не повернулися. Від них досі жодної звістки. Хоча буря вщухла, зв'язок зі столицею не поновився. Воно й зрозуміло, селекційна ферма батьків — справжня глухомань. Та куди ще їм з Ваньком було податися.
Другий день вони блукають східною пустелею, і за цей час їм не трапився жоден патрульний човен, фарсіянський кліпер, ремонтний корабель, чи, хоча б, глайдер.
Жодної живої душі. Здавалося, Марс раптово вимер, наче та планетка Земля з дитячої казки.
Еліна дійшла до високої яблуні, що хилилася від стиглих, аж золотих яблук сорту "Гесперид", прикраса батьківського саду та єдине, що було їстівне на фермі. Звісно яблука не можна було чіпати — вони виключно для членів асамлеї, та не помирати ж їм від голоду.
Еліна завагалась. Що далі робити? Куди податися? Всі сусіди зникли, дядько й тітка десь поділися, а далі на схід — вона нікого не знала. Та й не була певна, що там далі є людські поселення.
В голові тріщало від напруги. Відчай стискав груди.
— Що ж мені робити?
Еліна підійшла ближче, щоб нарвати яблук. Схиливши голову, вона завмерла з простягнутою рукою, під вузлуватим корінням дерева щось було. Щось велике дивне червоно-брунатного кольору.
Еліна обережно зійшла зі стежки, обійшла яблуню довкола й заклякла від побаченого.
З-під вузловатого коріння стирчали ноги в брудних чоботях.
— Чуєте мене... — пошепки покликала Еліна.
Мовчання у відповідь. Хто б то не був, він залишався нерухомим.
Дивне, неприємне передчуття стисло груди ущімлевим болем. Еліна наблизилась ще на півкроку, схилилась і враз вжахнулася.
Покручені корені були заляпані в крові. Та найжахливіше — там, під яблунею, були лише ноги. Лише закривавлені ноги. Де ж решта тіла?
Еліна позадкувала, послизнулася, впала на спину. Рука втрапила у щось м'яке та липке.
Озирнувшись, вона скрикнула. Позаду, широко розкинувши руки, у нудотно буряковій калюжі, простяглась горішня частина знівеченого тіла.
— О, Діво! О, Діво... — Еліна скочила на ноги, відсахнулася.
За яблунею, уся стежка червоніла від крові. Чотири тіла, у брудних комбінезонах, наче зламані ляльки, застигли в знівечених позах.
Затамувавши подих, Еліна хитким кроком наблизилась до тіл.
Чотири доглядачі — мертві, на робочих комбінезонах — химерні плями застиглої крові. У когось не вистачало руки, в іншого — ноги.
А трохи поодаль, у кутку — п’яте тіло: тонке, жіноче, в сріблястому комбінезоні. Простягши руку до стежки, воно лишалося долілиць. На спині розклав крила червоний птах у колі, — емблема батьківської ферми.
Еліна глитнула клубок, що став у горлі і попрямувала до нього. Голова запаморочилась, в очах потемніло, серце застрибало в грудях наче навіжене.
— Тітко Міра? — Прошепотіла-покликала Еліна ледь дихаючи.
Жінка залишалася нерухомою.
Тремтливою рукою дівчина, вхопилася за плече, поволі перевернула тіло.
Замість обличчя на Еліну глянула порожнеча…
Дівчина скрикнула від несподіванки, затулила собі рот вільною рукою.
За копицею сплутаного русявого волосся, не було обличчя, сама обгоріла шкіра. Здавалось що все: ніс, рот, очі, вилиці, — усе це, хтось стер чорним ластиком.
Жахлива картина паралізувала. Ноги і руки Еліни, немовби повростали в червону землю. Не кліпаючи очима, вона втупилась поглядом в стерте, понівечене лице без обличчя. Не дихаючи, не думаючи, Еліна все дивилася, згадуючи останню посмішку красуні Міри, її чудові, тонкі риси, іскристі золоті очі.
Що ж ... Що тут сталося? Це чужинці таке зробили?
У голові Еліни залунала знайома мелодія, [1] рідний голос затяг повільно: «Далеко-далеко… раз, два, три… глибоко-глибоко… Йдуть кораблі. Білі кораблі, чорні кораблі, із мертвої землі, до мертвої зорі».
— Ванько! — зойкнула Еліна, враз отямившись.
Дівчина швидко обдивилася навкруги. Схоже, що усі мешканці ферми були вбиті, при тому, нещодавно. Як добре, що вона не взяла Ванька з собою. Не треба брату таке бачити.
Зціпивши кулаки, Еліна ще раз глянула на скалічене тіло і заплакала. Їй на плечі ніби опустили щось страшно тяжке. Вперше в житті дивчына відчула: що таке біль втрати.
Повітря раптом загуло, наче десь над головою запустили величезний генератор. Ледь солодкий аромат розлетівся навсібіч.
Еліна глянула крізь квітучий сад на гермо-двері. Низьке гудіння ставало гучнішим, від нього вірувало застояле повітря і болісно гуло у вухах.
— О Діво, тільки не це!
Еліна скочила на ноги, й що було духу помчала до дверей. Вона ударом долоні розблокувала замок, коли земля під ногами здригнулася.
Двері розчинилися і п’янкий аромат спецій, від якого дерло у горлі та вивертало шлунок, ринув в оранжерею. Холодне світло болісно вдарило в очі.
Дівчина, мружачись, розгледіла у тому світлі високі темні фігури з довгими руками, тонкими ногами, витягнутими у потилиці головами, а над ними в небі — білий човен.
Він, наче величезний гусак, кружляв брунатним небом, щомиті налітаючи на сонце, стелячи по землі довгу, зловісну тінь.
— Ванько! Тікай! — Крикнула Еліна, але було запізно.
Дівчина захлинулася від кашлю, в голові знайомо запаморочилося, а у вухах почало дзвеніти. Коли чужинці були поряд, їй ставало зле.
Схопившись за двері, Еліна нахилилася, поволі припала до землі, й виблювала залишки мізерного вбогого сніданку. Важко відсапуючись, дівчина підвелася на ноги.
Прикривши очі рукою, Еліна потяглася до брата. Далі все трапилося надто швидко.
Ось Ванько, спотикаючись, тікає вузькою стежиною, простягає їй руки, благаючи про допомогу… А вже наступної миті білий гусак набирає швидкості і зникає за обрієм.
— Ні, чекайте! — Еліна перечепилася, боляче простяглася на стежці.
Світло згасло, довжелезні фігури зникли, гомін стих. Чужинці полетіли.
Повільно, дуже повільно, Еліна сіла на землю, обхопила голову руками й заплакала.
— Ні… Діво, ні.
Ванько зник. Кликати на допомогу вже запізно. Вона лишилася зовсім сама, без їжі та зв'язку, в братській могилі, серед покинутого краю.
"Думай Еліно, думай. Чиї це кораблі? Куди вони могли забрати Ванька?"
Сусіди, як приходили до батька на тому тижні, казали, що бачили білі човни над пустелею. Ті човни не належали до фарсіянського флоту, та й літали занадто швидко, порушуючи встановлені для колоній швидкісні обмеження. Політавши в небі, вони рухалися в сторону Еллада.
Еллада звідси дуже далеко, а йти їй прийдеться пішки; коли вони з братом тікали від чужинців, збиратися не було коли, тому побігли в ніч без зброї, без аутоматонів, без транспорту, без води та харчів.
«Батьків глайдер!», осінило Еліну. Вона сплеснула в долоні, скочила на ноги та щодуху помчала до гаражів. Зупинилася перед зачиненими гермо-дверима найменшої з одноповерхових білих сфер. Дотик вологої долоні, і двері з шипінням відчинилися, замиготіла млява лампа під металевою стелею.
Старенький глайдер був там, у кутку, коло звичного реманенту. Срібна дошка з кабінкою для пілота за чорним склом. Еліна пригадал, що в динстві Олекса трохи вчив її літати саме на цій дошці. Якщо їй пощастить батарея не розряджена і глайдер злетить.
Відкинувши чорне віко глайдера, Еліна ледь протиснулась в середину. Кабінка пілота виявилась замалою навіть для неї. Що поробиш, це був дитячий глайдер, належав спочатку батькові, а згодом Олексі, як той був хлоп'ям.
Декілька секунд дівчина розгублено гляділа на чорну скляну панель. Де кермо, де джойстик, де всі прилади для управління? Вже не кажучи про голос-навігатор і Ші автопілот. Якась доісторична машина.
Потикавши навмання вказівним пальцем по скляній панелі, вона нарешті дісталася до ледь помітної кришталевої випуклості зліва. Від дотику та засяяла блакитним вогником, повідомивши, що ідентифікацію пройдено. Глайдер, як і решта приладів на фермі "0724ARK" був синхронізований з базою даних головного маєтку і впізнавав відбитки пальців, сітківку ока чи ДНК хазяїв та їх дітей.
І що далі? Еліна щиро пошкодувала, що не пішла на льотні курси разом з Олексою.
Заплющивши очі, дівчина спробувала згадати все, чому її коли-небудь вчив батько. "Головний твій ворог — страх. Пам'ятай це. Літати не страшно, коли серце міцне". Еліна наче наживо почула лагідний батьківський голос та його заразливий сміх.
Дівчина провела рукою по кришталевій сфері. Глайдер здригнувся, став на диби, наче кінь, і стрибнув на двір; добре, що ворота лишалися відчинені.
Дошка миттєво набрала швидкість. Повітряний потік зніс улюблену мамину клумбу, лишивши широкі борозни на червоному ґрунті.
Еліна стиснула сферу в долоні і глайдер став на місці, завис над срібною стежкою, що блискучим мереживом поєднувала усі споруди ферми.
Еліна озирнулася на оранжерею. Сама думка, про скалічені тіла на скривавленій стежці, жахала її. Та, перш за все, треба запастися провіантом для далекої подорожі. Вистрибнувши з кабінки, Еліна, трохи повагавшись, побігла в оранжерею. Голод теж вбиває…
Через мить Еліна повернулася до глайдера, що з м’яким гудінням висів над клумбою, жбурнула маленьку торбинку з яблуками у вузький проміжок за сидінням пілота. Вона не стала ховати мертвих працівників ферми, просто не могла змусити себе наблизитися до знівечених тіл. Нарвавши золоті яблука, дівчина притьмом кинулася геть.
Куди далі? В пустелю? Дівчина пригадала той останній вечір в затишку батьківського дому.
До них завітали друзі планетологи, молода подружня пара, що товаришували з батьками багато років, Дітан та Елла. Вони принесли сувеніри для них з Ваньком, невеличкі камінці-породи, добуті на супутниках. А після вечері, зачинилися з батьками в салоні та почали шепотітися.
Еліна крізь шпарину дверей почула більшу частину того діалогу. Планетологи розповідали про невідомі кораблі, що з'являлися в небі над колоніями. Кораблі, що наче нікому не належали, про які замовчувала Фарсіда. Прибульці, чужі, нелюди, попереджав Дітан.
"Вони крадуть дітей", — прошепотіла Елла. Чоловік намагався втішити її та марно, дівчина закрила обличчя руками та заплакала. "Вони вкрали Фрею, доньку моєї сестри!".
"Фарсіда мовчить, бо це змова. Я певен, вони беруть в тому участь! Знову почалися заборонені експерименти. А тоді звалять все на марсіан, як того разу. Вони марять створінням нової сфіри!», Дітан ледь стримувався від гніву.
Батько тоді, напевно відчувши, що їх підслуховують, припинив діалог. Цілуючи Еллу, подякував друзям і пообіцяв, що зробить все можливо аби допомогти знайти дівчинку.
Останнє, що Еліна почула від Дітана, що чужинці літають на Закрайсвіття, в рівнину Еллада.
Рівнина Еллада. Отож летіти треба на південь, вирішила вона і посунула сферу у потрібному напрямі. Глайдер з м'яким гурчанням зірвався з місця і поніс дівчину безмежними просторами червоної землі.
Світ за межами окультурених районів був справді ворожим та неосяжним. Тут геть скрізь на мандрівника чатувала небезпека, якщо не від чудовиськ, то від скитників і туземців. Однак чомусь Еліні не було страшно.
— Я знайду тебе, брате! Обіцяю.
Ферма залишилась позаду. Дуже скоро Еліна втратила лік часу. Краєвид навколо не змінювався, лише сонце повільно сповзало за обрій опалюючи очі.
***